|
|
|
|
.: Бібліотека :. |
|
Слободжанщина у XII – XVIII століттях (Харківчанам – окрема рекомендація відвідати дану експозицію. Майстерська група.) XII – XIII стт Попередній розділ нашої експозиції познайомив Вас з історією нашого краю у ранньому середньовіччі, із заселенням його слов’янськими та тюркськими племенами, з містом Дінцем – середньовічним попередником Харкова. Про його існування відомо не тільки з археологічних джерел. Лаврентівський літопис згадує Донець у зв’язку з подіями 1185 р. – походом князя Новгород-Сіверського Ігоря проти половців. Цей похід увічнений і "Словом о полку Ігоревім". Як вважають дослідники (М.Ф. Гетьманець), 1 травня 1185 р. княже військо перетнуло р. Уди (тодішній Малий Донець) поміж сучасними Харковом та Золочевом, де його спіткало сонячне затемнення (див. схему). Битва з половцями відбулася 10-12 травня на північній Донеччині; руське військо зазнало поразки, князь потрапив у полон, звідки утік та повернувся на Русь саме через Донець. Наслідком походу Ігоря стала половецька навала під проводом хана Кончака, яка розорила землі Переяславського князівства, до котрого належав і Донець. Переяславський князь Гліб (суперник Ігоря Сіверського), захищаючи своє місто, зазнав важких ран і через 2 роки помер; його князівство розпалося, а на сході України встановилася неподільна влада чернігово-сіверського роду Ольговичів (Олеговичів). Експонується славнозвісний Краснянський меч 1, знайдений у XIX ст. поблизу села Краснянка сучасної Луганської обл., а тоді – Харківської губернії. Це одна з найдавніших знахідок давньоруських мечів так званого каролінгського типу; його навіть приписували князю Ігореві, але насправді походить він з X ст., з часів Святослава та хозарських війн. До тих же часів належать і сокири – колуноподібна та бородчаста – з прорізним обухом: ковалі раннього середньовіччя ще не вміли вивести цілий обух з розширеною спинкою (як у сокир XII-XIII ст.) та розрубували його, утворюючи щекавиці. Сокири обох цих типів вважаються похідними з Півночі, але набули загального поширення. Наявна і робоча сокира з посиленим обухом – молотком-2. Після доби взаємних набігів у XII ст. наступне покоління русичів та половців навчилося жити у мирі, прямуючи до створення нової етнотериторіальної спільноти мешканців Лісу та Степу – сучасної України, і разом боротися проти зовнішніх ворогів. Сини Ігоря разом з половцями боролися проти угорців за спадок своєї матері – славнозвісної Ярославни, галицької княжни, але зазнали поразки та поступилися Данилові Галицькому. Спільні українські сили – Київ, Чернігів, Галич та половці – виступили у 1223 р. проти татар, але були розгромлені на р. Калці. У середині XIII ст. Русь була спустошена Батиєвою навалою; тривали і князівські сварки. За панування на українських землях сперечалися Данило Галицький та Михайло Чернігівський. Данило зумів налагодити дружні стосунки з Батиєм, а Михайло, викликаний у 1246 р. у Орду, загинув, відмовившись пройти поганський обряд очищення вогнем. На картині художника Ланського він зображений у свої останні хвилини з онуком Борисом. Після його смерті дім Ольговичів занепав, а під владою Данила Галицького об’єдналися майже всі українські землі – Галицько-Волинське князівство, Київ та південна (українська) частка чернігівських володінь. У XIII ст. серед монголів та татар був дуже поширений буддизм; статуетка Будди була знайдена глибоко у землі поблизу ст. Ржава на кордоні Курської та Білгородської областей. Татарська навала призвела до панування на полях боїв важкоозброєної (лицарської) кінноти; змінилося і наступальне озброєння, одна частина якого була призначена для озброєння лицарства і боротьби з ним, а інша – для боротьби з легкоозброєним ворогом, стрілецькою кіннотою зокрема. Остання зброя подібна до мисливської: це стріли – зрізні і з широким пласким пером та масивний спис – рогатина. Мисливська рогатина мала ріжки для утримання звіра на відстані держака, поки він не стече кров’ю від поранення великим та широким пером; бойові рогатини їх не мали, але назву зберегли. Для важкої кінноти характерні були булави, списи з невеличким гранчастим наконечником (з кол. М.С.Самокіша) та важкі сокири-булави. Ця сокира має на обусі булавицю замість чекана та затуплене зубчасте лезо – щоб не зламатися об металевий панцир, а зруйнувати його або вразити ворога через панцир самою вагою. XIV-XV ст У XIII ст., у боротьбі з татарами та тевтонцями, виникає Литовське князівство, згодом – Велике князівство Литовське, Руське та Жмудське. У XIV ст. князь Гедимін приєднує до нього білоруські землі, слова "білорус" та "литвин" (литовський мужик) надовго стають синонімами. Князь Ольгерд Гедимінович виборює у татар землі Наддніпрянщини та Волині. Його син Володислав Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою та кладе початок найбільшої у Європі держави Ягелонів, яка у XV ст. охоплювала не тільки Польщу, Литву та Русь, але й Чехію, Угорщину та Хорватію. Коли Ягайло став польським королем, литовським князем став його кузен В товт; він розгорнув наступ на схід України, але зазнав поразки на р. Ворсклі у 1399 р. На боці Вітовта окрім литовських, київських та волинських дружин билися польськіта німецькі лицарі; йому протистояв емір (тобто правитель не з роду Чінгізидів) Єдигей, якого підтримував найбільший володар Сходу самаркандський емір Тимур. Майже все княже військо загинуло у бою. Краєзневці вважають, що саме на проклятому місці цієї битви, поблизу сучасної Полтави, билися у XVII ст. козаки Івана Виговського та Мартина Пушкаря, а у XVIII ст. – Петро I зі шведами. Експонуються сокира-чекан – поширена лицарська зброя, попередник козацького бойового молотка – келепа, арбалет – стрілецька зброя, так само, як булава або чекан, призначена для боротьби з латниками, литовські сулиці – первинно метальні списи, пристосовані, завдяки ріжучому краю, і до рукопашного бою піхоти та легкої кінноти, а також парадні щит та меч, виготовлені у традиціях Ренесансу. Такі мечі називалися півтораручними: лицарі билися ними однією рукою верхи, а пішки – двома. XVI-XVII ст Польща та Литва зближуються протягом XV-XVI ст. у боротьбі спочатку з Тевтонським Орденом та Золотою Ордою, а згодом – з Туреччиною, Кримським ханством та великим князівством Московським. Люблінський сейм 1569 р. об'єднує дві союзні держави в одну – Річ Посполиту, причому українські землі переходять від Великого князівства Литовського до складу Корони Польської. У новій державі дрібне лицарство – шляхта – було зрівняне у правах з можновладцями – князями. Панство отримало монополію на будь-яку економічну діяльність; переводячи господарство з натурального виробництва до ринкових відносин, воно активно здійснює закріпачення селянства, яке завершується за короля Генріха Валуа. Саме ж селянство України в умовах постійних татарських набігів віддавало перевагу промислам перед землеробством, не маючи змоги та бажання вирощувати хліб на продаж. За умов кріпацтва виникає новий тип сільського господарства, панський маєток – фольварк, який виробляв продукцію на продаж ціною надмірної експлуатації селян. Король Стефан Баторій (медаль) на чолі об'єднаного війська успішно протистояв росіянам у Ливонській війні. Король Сигізмунд II (каблучка, монети, скринька-саркофаг ), який був прибічником Ордену єзуїтів, розпочав наступ на позиції православ'я. Здійснена у 1696 р. Бретська (Берестейська) унія римсько-католицької та православної церков підкорила церкву на Україні католицтву, яке здобуло виключні переваги. Так український народ опиняється під потрійним гнобленням – національним, соціальним та релігійним. А на непокірних чекав меч ката. У XV-XVI ст. активізу ться також російська політика на Півдн , у тому числі і на сході України. 1500 р. Московська держава відвойовує у Литви Чернігівщину, а у 1570-х роках з упорядкуванням кн. Воротинським прикордонної станичної служби сторожі з'являються вже на місці сучасних Змієва та Ізюму (див. схему). У царювання Федора Іоанновича йде активне заселення південного прикордоння, виникає Білгород – столиця нашого краю у 17 ст., а 1600 р., вже за Бориса Годунова, було засноване перше місто на Харківщині – Цареборисів, сучасний Червоний Оскіл. Експонується традиційна зброя росіян – рогатина, сокира, придатна для рублячо-дроблячого удару та бердиш московського типу – сокира з лезом, подібним для шаблі, придатна для розсікаючого (полосуючого) удару. Полоса бердиша з'єднується з держаком не лише обухом вгорі, але і косицею внизу. Слугував бердиш також підпоркою при стрільби з важкої рушниці – піщалі. У Польщі бердишем називали звичайну сокиру з борідкою, а на Україні – парадну сокиру-булаву, імовірно, плутаючи два різновиди парадної зброї росіян: стрілецький бердиш та посольську сокирку царської охорони – ринд (рицарів). Артилерійська зброя поділяється на три частини за співвідношенням довжини ствола та його калібру. Найбільша їхня різниця – у близьких до рушниць затинних піщалей (гаківниць, кулеврин, колобрин), призначених для оборони укріплень (тинів), стрільби дробом або зарядом з багатьох рушничних куль. Гармати мали середнє співвідношення, вони могли стріляти і дробом (картеччю), і ядрами. Ці невеличкі гармати схожі на соколки – фальконети, які козаки встановлювали на своїх човнах та бойових возах. Найменша різниця між довжиною ствола та шириною жерла в мортири, призначеної, як і м номет, для навісної стрільби: ядра великих мортир руйнували обложені фортеці та міста, а з невеличких салютовок давали салюти – фейерверки у панських садибах. На них карбували і герб володаря. Вже у 16 ст. на землях нашого краю з'являються козаки. Популярними у народ були образ та ім'я козака Мамая – безіменного (див. вірш на картині) – такого, що не належав до шляхетсього роду, що порвав з селянським чи міщанським минулим заради вільного життя у степах. За переказом, перший козак Мамай урятував життя Вітовту після розгрому на Ворсклі. Також відомим серед козаків було легендарне ім'я Байди. З ним асоціюють кн. Дмитра Вишневецького, який у сер. 16 ст. гуртував навколо себе козаків та побудував перші укріплення на Запоріжжі (о. Мала Хортиця). 1559 р. він пройшов з військом землями нашого краю – на човнах р. Дінцем та, розбивши татар поблизу устя р. Айдар (сучасна Луганщина), обложив Азов – місто-фортецю при усті Дону. Одночасно військо Данила Адашева вийшло Дніпром у Чорне море та спустошило береги Криму. Так цар Іван Грозний, здобувши Казань та Астрахань, намагався підкорити також Кримське ханство. Але поява турецького флоту змусила Вишневецького та Адашева відступити. За султана Сулеймана Пишного Оттоманська Порта була на верхівці могутності, ні Московська, ні Польсько-Литовська держави не сміли кинути їй виклик. За переказами, султана надихала на переможні походи його дружина Роксолана – українка Настя Лісовська. Дмитро Вишневецький мусив продовжувати боротьбу з турками на власний ризик і, потрапивши їм до рук, був скараний. Експонується зброя турків та татар. Турецька рушниця та рушниця кримського типу обладнані кремінним замком (мавританського типу), який широко поширився на Сході раніше, ніж у Західній Європі, і був запозичений козаками. Він був простий за дією та конструкцією, легко ремонтувався та був придатний для озброєння масового війська. У татар вогнепальну зброю ще переважали лук (складний рефлексний) та стріли: якщо стрілець давав з рушниці в середньому 1 постріл у 2 хвилини, то з лука – до 10-12 пострілів за хвилину. Щоправда, козацький стрій – батава (баталія), у якому одні козаки заряджали рушниц , а інші стріляли, давав до 4 пострілів за хвилину. Шаблі іранського (шамшир) та мамелюцького (турецький шамшир) типів були добре пристосовані до дій легкої кінноти – легкі, зручні, маневрові. Турецькі мамелюки – нащадки половців, які після татарської навали та хрестових походів осіли у Єгипті – були найкращою кіннотою Сходу. Ятагани не вважалися благородною зброєю – це народне озброєння Балкан (зокрема Албанії) та Криму, похідне від селянської коси та середньовічного солдатського тесака – фальшіону. Чабан у горах Криму різав ятаганом хмиз для вогнища, а турецькі яничари та албанці-арнаути перетворили його на грізну зброю рукопашного бою. Легке сідло – арчак, відмінне від важких сідел європейського лицарства, слугувало татарській кінноті під час набігів. Користувалися ним і козаки, що виступали на полі бою здебільшого як піхота, що їздить верхи, або легка стріляюча кіннота. За умов, коли державна влада була неспроможна надати українським землям належного захисту від ворожих набігів, склалася Запорізька Січ – основа козацтва на Україні. Належні до Січі землі Нижньої Наддніпрянщини поділялися на паланки; одна з них, Самарська (від р. Самар), межувала з сучасною Харківщиною: перед Вами її корогва. За часів гетьмана Петра Сагайдачного Військо Запорізьке стає визнаним захисником православ'я на Україні. Для Самарсько-Миколаївської пустині військовим суддею Миколою Тимофійовичем була замовлена срібна ікона-дробниця на честь Миколи Чудотворця, якого особливо шанували козаки, а кошовим отаманом Олексієм Білицьким – потир, згаданий як одна з січових святинь Д. .Яворницьким у історії запорізьких козаків. Люльки та чарки вважалися традиційними атрибутами козацького дозвілля. Щоб розпалити люльку, потрібне було кресало, а стріляти з рушниці – порох, який тримали у різноманітних порохівницях – рогових, металевих, дерев'яних. (Порохsвниця у чорному шкіряному чохлі – з колекції М.С. Самокіша.) У сер. 17 ст. на Україні розгорнулася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Її викликав у першу чергу соціальний конфлікт: супротивником козацько-селянського війська виступала не лише Річ Посполита на чолі з королем Яном-Казимиром, але і українські можновладці, так, як київський сенатор Адам Кисіль та кн. Ярема Вишневецький. У польському війську він очолив загони крилатих гусарів – найкращої кінноти тогочасної Європи. Гусари носили важкий обладунок, були озброєні довгими списами, палашами (проти піхоти), мечами-кончарами (проти кінних латників) та шаблями (проти козаків та татар). Шаблі-карабелі носили усі шляхтичі. Перед Вами – зигмунтовка, присвячена пам'яті польського короля Сигізмунда-Августа: на ній написано латиною: Sig Aug Rex Pol . Когда могли срубить Гвоздя головку Не пощербив клинка - Ценили зыгмунтовку! Писав Адам Міцкевич у поемі "Пан Тадеуш" (рос. пер. Дм. Кедріна). Інша шляхетська шабля з цілолитим ефесом несе герб литовського роду Радзівілів. Литовський гетьман Януш Радзівіл стояв на чолі війська, яке оволоділо Київом після поразки козаків під Берестечком. Окрім панцирної кінноти та шляхетського ополчення – посполитого рушення, у польському війську були і загони західноєвропейських найманців – кварцяне військо (від кварти – податку на його утримання). Піхотинці-мушкетери носили шолом-моріон (бірн-моріон), який надійно захищав голову, але залишав відкритим обличчя – щоб цілитися з мушкета. У 17 ст. західноєвропейські мушкети мали здебільшого гнотов або коліщаті замки, але у другій його половині з'являється кремінний замок французького типу (так званий батарейний), який побутував ще у 19 ст. Експонується пістоль з кремінним батарейним замком межі 17-18 ст. Козаки ж здебільшого були озброєні самопалами – малокаліберними (порівняно з мушкетом) короткоствольними рушницями, якими міг користуватися піхотинець, вершник. На Заході їх називали аркебузами. Вони мали кремінний замок, а деяк були і нарізними: досл дники (В.І. Маркевич) вважають, що саме серед козаків з'явився термін "гвинтівка". Куля такої рушниці долала і важкоозброєного латника: слід залишився на обладунку гусара. Експонуються також шабля старшини Полтавського полку, яка належить до мамелюцького типу (довге металеве устя п іов прорізане з боку обуха, що дозволяє витягнути з них сильно вигнуту полосу) та бойовий це – зброя міської варти Львова. Козацькі списи (рос. піки ) походять від списів кінноти 14-15 ст. (спис з бунчуком) з довгими колючо-ріжучими перами. Серед них були і гранчасті, як списи лицарів та гусарів, і подібні до кинджала (так званий російсько-польський тип), схожі на списи Сходу (іранські). Але усі вони вирізнялися наявністю бокової ріжучої грані, що збільшувало можливості їх бойового використання. На Заході окрім списів до штангової зброї (на довгих держаках) належали алебарди. У Росії (за Павла I) ця назва поширилася і на протазани з тризубими крилами, у які розвинулися ріжки мисливської рогатини. Ними озброювали сержантів мушкетерських полків, щоб захищати стрільцвв, поки ті перезаряджатимуть рушниці. Експонуються шоломи гусарський та німецький штурмовий (або бургундський), а також лицарський бойовий цеп та щит-калкан східної роботи. 1654 р. рішенням Переяславської Ради Україна перейшла під протекторат російського царя Олексія Михайловича, який оголосив війну Польщі. Однак на звільнених землях розгорнулася боротьба поміж козацькою старшиною та російськими боярами-воєводами за право контролю над ними (див. грамоту). Після смерт Богдана Хмельницького боротьбу за гетьманську булаву розгорнули його близькі – син Юрій, свояк Іван Виговський, зять Павло Тетеря, осавул (ад'ютант) Петро Дорошенко. Усі вони користувалися допомогою різних іноземних урядів та військ, які перетворили Україну на арену власних суперечок. Так на Гетьманщині настала Руїна. Експонується уламок шаблі з о. Чортомлик на Дніпрі, де у 2 пол. 17 ст. знаходилася Запорзька Січ. Ефес ці лолитий на західний манер, але за формою наслідує іранський шамшир; прикрашений у стилі "мазепинського бароко". Зламана шабля була, мабуть, під час розорення Січі у 1709 р. Слобожанщина у XVII-XVIII ст У останні десятиріччя перед Визвольною війною у нашому краї виникають міста, закладені здебільшого козаками – наддніпрянцями – Чугуїв, Зміїв, Печеніги, Валки, за деякими даними – і Ізюм. На початку 1650-х років переселення з Наддніпрянщини на схід стає масовим. З'являються переселенці і на місці сучасного Харкова. Воно приваблювало їх через перетин шляхів: Сумський йшов вододілом Лопані та Харкова до Сіверщини, звідки вже у 16 ст. приходили поселенці-сіврюки, Московський йшов вздовж річки Харків (сучасна вул. Шевченка), а через річку – шлях до Чугуєва, тодішнього повітового центру. Самі річки Лопань та Харків, при злитті яких утворилося Харківське городище, мали важливе значення: Лопань та Харків згадані у "Книге Большому Чертежу" 17 ст. та пізніших працях з географії (див. Гідрографію). Дінцем плавали на човнах – дубах, з'єднуючи їх у понтони і перевозячи на платформах товари – зокрема хліб на Дін, а звідти гнали відгодовану у степах худобу. Від назви р. Харків ("річка, що пересихає" тюркською) походить і назва міста. Однак перекази розповідають про козака Харка (Харитона), який прийшов у ці місця озброєний луком та стрілами (звідси – перший герб міста), заклав хутір та пасіку, а пізніше бився на берегах річки з татарами і, поранений, загинув у водах. Так річка, а згодом і м сто отримали свою назву. З ім'ям Харкова схоже і ім'я Івана Каркача, якого вважають осадчим міста – ватажком першої групи поселенців з 37 сімей, яка мешкала тут вже до середини 1650-х років. Перші поселенці активно займалися чумацтвом (ярмо, колесо). Цьому промислові ми завдячуємо і першою згадкою про місто: 1654-го року чумаки-харківці (ця назва прозвучала уперше) проклали шлях до Тору (Слов янськ на Донеччині), поїхавши туди по сіль. За складеним у 1655 р. реєстром у Харкові вже мешкало 587 козаків на чолі з отаманом Іваном Кривошликом – так був покладений початок Харківському козацькому полку. Тоді ж розпочалося будівництво фортеці, у яку у 1656 р. був призначений воєвода – тоді ж Харків з прилеглими землями, а також Зміїв, відокремилися від Чугуївського повіту. Такий вигляд (див. діораму) фортеця мала вже у середин 1660-х років: 10 веж (найбільша – 12 м. висотою), троє воріт, рів, вал та стіни з дубових колод. Знаходилася вона над р. Лопань на південь від сучасного майдану Конституції.Фортецю оточили ринкові майдани – Ярмарковий з півночі, Сінний зі сходу, Торговий з півдня, Лопанський базар (пізн ше – торгові ряди) з заходу, а при злитті Лопані та Харкова розмістився Рибний ринок. З 1658 р. у місті щорічно проводили ярмарки, а з 1663 р. – по п'ять щорічно. Чумаки привозили рибу та сіль з Причорномор'я, сукно з Польщі та Німеччини, а з 18 ст. Харків став найбільшим центром торгівлі худобою. Переселенці з Гетьманщини принесли з собою і козацький громадський лад. Серед них були і представники старшини, які бажали відновити свій політичний статус на нових землях. Деякі з них були вже полковниками на Гетьманщині – засновник Балаклії Яків Чернігівець та кошовий Чортомлицької Січі Іван Сірко, з яким пов'язане завершення становлення Харківського полку. Повстання 1668 р. на чолі з Сірком призвело до того, що цар затвердив за мешканцями краю козацькі вільності – права на самоврядування та землеволодіння, а за їх поселеннями – статус слобід, мешканці яких не підлягали закріпаченню та сплаті податків. На основі козацьких слобід утворилося 5 слобідських полків – Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський та, з 1685 р., Ізюмський, попередником якого був у 1670-х роках Балаклійський полк. Чугуївський полк служилих козаків слобідських привілеїв не мав. Підлягали козацькі полки царевому наміснику - білгородському великому воєводі. Так виникає слобідська украйна держави Московської, а згодом – просто Слобідська Україна або Слобожанщина. У полкових (повітових) містах певну владу зберігали воєводи, але козаки мали власну адміністрацію – полкову та сотенну ради (див. схему) та обрану ними старшину на чолі з полковником, знаком влади якого був пірнач (шостопер). Дуже впливовими особами у полках та сотнях були писарі, які носили при собі чорнильницю-каламар та пенал для пір'я. Старшина звичайно вирізнялася серед козаків своєю заможністю – багатою зброєю та кінським убором (сідло-кульбака турецької роботи з маєтку кн. Любомирських). Одяг (жупан виготовлений наприкінц 19 ст. за ескізом С.І. Васильківського) прикрашали срібними застібками, носили почесні србні пояси – традиційний знак шляхетності, користувалися дорогим металевим та скляним посудом. Скарби та худоба були у козацькі часи мірилом багатства: земля вважалася громадською власністю і на правах займанщини надавалася козакам за службу. Тому полк та сотня мусили розпоряджатися земельними угіддями і перетворилися з суто військових структур на територіально-адміністративні. Лише з ліквідацією полкового устрою старшина отримала землю у приватне володіння, перетворившись на поміщиків. Найбільший прибуток слобожанам давали у 17-18 ст. не землеробство, а промисли, хоча саме у 17 ст. орне землеробство широко поширюється на Україні, виходить з річкових долин та лісів у чорноземний степ (землеробські знаряддя). Найстарішими з тутешніх промислів були мисливство, рибальство (ятір, гачок з блешнею) та бортництво. У 17 ст. рибу (у Цареборисові), звіра (в Ізюм ) та птахів (у Чугуєві) ловили про государів обіход - зокрема хижих птахів для славнозвісного царського соколиного полювання. У 1654 р. сутичка бортників - сіврюків з переселенцями - козаками, які вирубували ліс під будівлі майбутнього Харкова засвідчила факт заснування міста. Пасічниками (вулик, дуплянка) були легендарний Харко і харк вський осадчий Каркач. Ліс давав слобожанам деревину та луб - поряд з керамічним широко вживався дерев’яний та плетений посуд. Широко розповсюдилися на Слобожанщині будн промисли, що базувалися на використанні у першу чергу лісових ресурсів - гуральництво, соле- та селітроваріння. У цьому сприяли козакам слобідські привілеї, що надавали їм необмежених можливостей у промисловій діяльності. Для козацької служби потрібен був порох, для пороху - селітра. Наприкінці 18 ст. 40% виробництва у Росії приходилося на Слобожанщину; існувала Харківська селітряна компанія, що об’єднала тульських та бєлгородських купців з козаками ізюмського полку. До його володінь - Тора та Бахмута - їздили слобожани і по сіль: „Пісня про Сірчиху – Іванчиху” згадує, що цим небезпечним промислом на самій межі слобідських земель займався і Іван Сірко зі своїми синами. Гуралі виробляли горілку; прибуток від торгівлі нею у неділі та свята йшов за звичаєм на церкви, школи та шпиталі. Розливали горілку у скляний посуд; його виробництво у так званих гутах не було широко поширене на Слобожанщині - гутне скло здебільшого сюди завозили, але назви селищ Гути та Буди нагадують нам про старовинні промисли. На річках стояли водяні млини (див. картину), що використовувалися не тільки для помелу, але і як мотори на мануфактурах, зокрема суконних, де виготовляли, окрім іншого, і узорчасті тканини - вибійки (набивні дошки). Полотно ж ткали у кожній селянській хаті (верстат). Внаслідок поширення будних промислів та млинів з греблями до 19 ст. більшість лісів були вирубані, а річки обміліли - змінився сам вигляд краю: А чутка досі ще жива, Що лісу тут стояла сила Ще і тоді, як татарва У нас з кибитками ходила; В бору плодились кабани, Ведмідь і сарна прудконога, Тепер зосталися одні Вовки та зайці, більш нічого. Тетеря й рябчик, що колись Було і ліку їм не знали, Як мир намножився, кудись У інший край позалітали. (Яків Щоголів, „Кліментові млини”) З 1671 р. у Харкові починається формування цехової ремісницької організації - в першу чергу у кравців та кушнірів. Серед інших ремесел на Слобожанщині було, зокрема, розповсюджене ковальство. Експонується ковадло, виготовлене у 1708 р., та вироби слобідських ковалів. Сокири з похиленим обухом та вигнутою дугою лопастиною – „вислообушні” - виготовляли ще ливарники бронзової доби: такою було легко нанести точний та сильний удар. Вислообушні сокири (ліворуч) кували на Україні і у козацькі часи, навіть до 20 ст. У середині 18 ст. була виготовлена сокира з широким лезом (праворуч), знайдена при будівництві колодязя у Мерефі; з час в середньовіччя залишалися також в ужитку сокири з борідками (угор ). Старовинні серпи з закрученими спіраллю вістрями інколи вважають (Є.К.Свішніков) бойовими - але це був просто засіб зміцнити та уберегти від зламу кінець полотна. Полоси шабель місцевим ковалям доводилося кувати рідко; але переробляти зламану зброю, виправляти та гострити полоси, що потрапляли сюди і зі Сходу, і з Заходу, ставити на них ефеси було звичайною справою для козаків-ковалів. Серед кованих замків козацької доби найдавнішими були трубчасті; експонуються масивний замок від воріт Харківської фортеці, і схожий на дзвін амбарний замок 18-19 ст. Звертають на себе увагу кілки (ключі). Менший, від скрині, був знайдений на Козачій горі над Дінцем, де стояв Зміївський Свято-Миколаївський монастир. Як і Самарська пустинь, він був тісно пов’язаний з Січчю; після розгрому козаки тут переховувалися та зберігали своі скарби: можливо, цей ключ - від одної зі скринь-скарбниць. Коли Катерина ІІ ліквідувала більшість монастирів (на Слобожанщині - Святогорський, Краснокутський, Курязький, Зміївський), то козацький монастир довелося брати штурмом. Його захисники загинули, але унесли з собою і секрет скарбу. Великий ключ - з Покровської церкви, найстар шої будівлі сучасного Харкова: вона відкрилася у 1689 р. При ній утворилися монастир та перший на Слобожанщині вищ й навчальний заклад - колегіум. Істор я монастиря та колег уму починається 1726 р.; на той час значення Харкова порівняно з іншими полковими містами Слобожанщини сильно зросло. Прислужилися для цього, зокрема, військове та транспортне значення міста. Під час Північної війни 2 червня 1709 р. місто відвідав, на шляху до Полтави, цар Петро I (див. малюнок). За його вказівкою почалася перебудова міських укріплень, яка в дсунула зовнішн й вал до сучасних Театральної площі та майдану Поезії. Колегіум перетворив місто на центр освіти та культури загальноукраїнського значення. Тут у третій чверті 18 ст. викладав великий філософ Григорій Сковорода; у підміському селі Бабаях він написав свої „Байкі Харківські”, а останні роки життя провів у селі Пан-Іванівка (тепер - Сковородинівка). У Харківському полку служив козак - поет Семен Климовський, автор пісні „Їхав козак за Дунай”, а також присвяченої Петру I книги „О правосудии начальствующих”. 1799 року у Харкові створюється власна церковна єпархія. Експонуються напрестольний хрест з Покровської церкви та Євангеліє в окладі роботи видатного українського ювеліра 18 ст. Івана Равича. У Покровській „колегіумній” церкві Свято-Покровського монастиря (див. схему) у 1788-1797 роках знаходилася ікона Озерянської Божої Матерї - заступниці Слобожанщини. Згодом (після відновлення монастиря у Куряжі) вона двічі на рік переносилася хресним ходом з нього до Курязького монастиря та назад. Протягом 18 ст. життя слобідських козаків зазнавало постійних змін. Козаки мусили не лише обороняти край від ворожих набігів, але і брати участь у далеких походах до Прибалтики, Польщі та Закавказзя, Криму та Німеччини у складі російської армії під час Північної, Семирічної та інших війн 18 ст. За час в Петра I слобідські полки об’єднуються у бригаду Української дивізії, полковництво стає пожиттєвим. На Слобожанщині з’являються поміщицькі господарства та кріпосний лад. На початку 1730-х років під проводом генерал-фельдмаршала Мєніха козаки будують Українську укріплену лінію, яка пройшла від Ізюма до Дніпра. Її центром стала Костянтиноградська фортеця - сучасний Красноград. Це була вже третя ук плена смуга на Слобожанщині: „Стара” з давніх давен перетинала Муравський шлях поміж Валками та Коломаком, а „Нову” „засечную черту” від Валків до Ізюму козаки на чолі з харківським полковником Григорієм Донцем побудували на початку 1680-х років під час війни з турками та формування ізюмського слобідського полку. З будівництвом Української укріпленої лінії почалося масове заселення Харківщини росіянами, старообрядцями зокрема. У самому Харкові розбудовуються Захарківська слобода та Рогань: вже можна було не боятися татарських набігів, і Московський шлях (тепер - проспект) перейшов на східний берег річки. На півдні краю поряд з козацькими слободами з’являються військові поселення „ландміліції”, призначеної для оборони Української лінії, та гусарів (у Слов’яносербії) - своєрідних конкурентів козацтва; створюється і Слобідський гусарський полк. Маніфестом Катерини ІІ у 1765 р. слобідські полки самі перетворилися на гусарські на засадах російської регулярної армії. Одночасно настав кінець слобідським вільностям: козацькі самоврядування та землеволодіння були скасовані. На землях слобідських полк в була створена Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківська) губернія з центром у Харкові; її першим губернатором став Євген Щербінін. Земля перейшла до рук поміщиків і розпочався процес закріпачення слобожан. А Харків остаточно перетворився на адміністративний, економічний та культурний центр Слобожанщини. Експонуються російський кремінний пістолет середини 18 ст., турецька парадна шабля, яка вирізняється архаїчною формою (доволі пряма полоса з голівкою у вигляді голови сокола, яку запозичила в неї польська карабель) та східна кавалерійська рушничка – „карабін”. Гусари саме були озброєні шаблею, карабіном та пістолетом. Їх однострій базувався на угорському народному костюмі, досить відмінному від українського, але деякі подібності у вигляді козака та гусара прослідити можна: зокрема, козацький чуб з’являється і у гусарів (див. зображення гусара Харківського полку). З гусарського Харківський полк перетворився на легкокінний, за Павла І - на кірасирський, за Олександра І - на драгунський, потім - на уланський, а 1881 р., разом з усією регулярною кавалерією російської армії, знову на драгунський. |
 |
|
