|
|
|
|
.: Бібліотека :. |
|
Заявка на гру 1. Шелест А. М. (Аян) Київ, КРМ Переплуття, тел. 5505230 володіння українською - 5 Іван Богун. Вік приблизно 43-47 років. На хуторах з’являється під прізвиськом Іван Добрий 2. Мачехін О. О. (Гарольд) Київ, КРМ Переплуття, тел 4236592 володіння українською – 5 Олекса Михайлик. Вік приблизно 26-30 років. Народився на Черкащині, на хуторі біля села Кам’янка. Після осиротіння (матір та сестер зганьбили та перерізали ляхи з польського роз’їзду, сам лишився живим завдякики тому що пас гусей в яру) подався на Січ, де став джурою козака Василя Голобородька. Під час визвольної війни більше часу проводив на Січі аж поки під час герців спритного хлопця не примітив та взяв до себе Богун. Після призначення Богуна на охорону західних кордонів Олекса повертається на Січ та приписується до Уманського куреня. 3. Рубцов В. О. (Хансо) Київ, ВІК Легіон, КРМ Переплуття, володіння українською – 5 Микола Убийбатька (Китаєць). Вік приблизно 37-42 років. Народився на Білій Русі в сім’ї литовської шляхти. В підлітковому віці подорожував з батьком на схід. Під час повернення з подорожі втік на Січ, куди його тянула романтика вільного (і від батьківської опіки теж) життя. Вперше понюхав пороху під Жовтими Водами. Під час війни, заїхавши на батьківщину, дізнався що сім’я переїхала від лиха подалі - на захід Жечі Посполитої. Врятувавшись під Берестечком, перейшов служити до Богуна і став одним з його найближчих друзів. Повернувся на Січ після Переяславської ради. 4. Бабута Тетяна; Київ, КРМ Переплуття, володіння українською – 4 Марійка Карпенко. Вік 18 років. Народилася та все життя жила на хуторі на Полтавщині. Сирота. Батька вбито на війні, мати нещодавно померла. 5. Мачехіна Людмила; Київ, КРМ Переплуття, володіння українською – 5. Скоріш за все – вдовиця. Стигла Лукія. Вік 35 років. Народилась, виросла та жила в Полтаві в сім’ї середняків. Вийшовши заміж за Петра Стиглого (теж з Полтави) народила сина. Навесні 1648 року Петро подався на правобережжя до Хмельницького. Лукія ж, почекавши півроку, переїхала на хутір до старої тітки - та і за дитиною придивлялась і прогодуватись в селі було простіше. Ще через два роки поїхала в Полтаву та продала там свою хату аби мати хоч якісь гроші. Ще за кілька років тітка померла та лишила садибу у спадок. Не дивлячись на те, що від чоловіка вже 12 років нема звістки, Лукія вважає себе заміжнею жінкою та веде себе відповідно - не журиться, носить яскраві хустки та ходить на гулянки але не підпускає до себе чоловіків. Через що вона вважається серед сусідів дивакуватою, проте це не шкодить її репутації як жінки досить розумної, в якої в господарських справах всі клепки на місці. З дитинства звикла працювати і тому її господа відрізняється чистотою та охайністю. До козаків ставиться досить сторожко, бо боїться щоб не зманили сина, який чимдалі більше парубкує. Але з іншого боку чи не принесе хтось звістку про чоловіка? * * * Переправились через Самару. Повна через травневі зливи, річка здавалася здалека тонесенькою сріблястою смужкою, що якимось дивом знаходила собі шлях безкраїм оксамитово-зеленим степом. Та не просто знаходила. Поле ніби розходилось під нею, немов коштовний турецький килим, розрізаний холодним, безжалісним до тканини залізом. Річка криво краяла цей буйноквіт впродовж обрію, перетинаючи шлях з заходу на схід, уходила далі, ховаючись гаями та очеретом, оминала шлях східним боком та раптово підходила впритул до нього зверху, з півночі. Вона ніби не пропускала його, не даючи далеко відхилитися від розлитого болота, що підпирало шлях із заходу. Сонце хилилось на захід, і в блакитному небі серед серед білих гір можна було легко роздивитися двох яструбів, що повільно вимальовували кола вишукуючи собі здобич. Cьогодні то вже була друга переправа - перший паром перевіз вози через невеличку річку що впадала в Самару, але, на відміну від неї була досить спокійною. Самара ж не пропускала чумаків так легко, особливо навесні, коли береги були розмиті та течія помітно прискорювалась. Зазвичай тут доводилося добряче попотіти щоб перевезти вози на правий берег річки. Але це вже була, як правило, остання перешкода для тих торгівців які, наважуючись чумакувати, ще катали вози з Криму на Україну. Щоправда, можна було йти і правим берегом Дніпра, та тим шляхом вже давно ніхто не ходив, оскільки вже дванядцять років там гуляла велика війна, що спустошувала міста та селища правобережжя, випалювала хліб та збирала ясирі. Зараз же на правім березі важко було не тільки щось продати, але й довезти що небудь хоча б до Умані – зголоднілі та дикі люди могли напасти та відібрати все, що можна було з’їсти. На лівому ж березі було дещо краще. Тут військові дії майже не велися а татари сюди зовсім не заходили, оскільки для цого мали пройти повз запорізький кіш та застави лівобережних або донських полків. Населення цих земель за роки війни майже не зменьшилося, бо з заходу від війни сюди тікало багато люду. Щоправда, по селах тут було мало чоловіків, а переважно вдовиці, але люди торгували і чумаки мали можливість якось жити. Самара ж була прикордонною річкою – тут закінчувався Луг, починалася Україна. Попереду, за тим місцем де сходилась річка з болотом, закінчувалися запорізькі урочища та з’являлись перші хутори, а ще далі, на наступній переправі, стояла перша застава полтавського полку. Іван повернувся. На одному з ним возі незвично тихо сопів Микола, час од часу солодко прицмокуючи сухими вустами, на яких міцно трималась пожована травинка. На його малинових, зтягнутих колись з турка, шароварах завмерла велика синя бабка. Бабка пасувала цим шароварам і всім своїм виглядом показувала що вона цим пишається. Здавалося вона навмисно на них сіла щоб додати краси до цього і без того яскравого дня. За шароварами височіли голі ступні, що провітрювались духмяним степовим вітерцем і впирались в спину старому діду, який гострим кийком підганяв волів. Торкнувши дідове плече Іван тихенько спитав: - А що, дід, до вечора в хуторах будемо? - А чого ж, встигнемо, синку. Дай Бог, ночувати вже будемо не в полі. Іван підвівся. Переправа вже ховалась за обрійєм і лише тонка стрічка жовтого битого шляху поєднувала вози з тією маленькою цяткою, в яку перетворився паром. Шлях вигинався, залишаючи ліворуч зарості очерету, з якого виглядали та інколи перелітали сірі чаплі. Іван солодко позіхнув та почухав через свиту свого пуза. Пузо воліло їсти. Ні, навіть їстоньки (чекати до вечора йому ніяк не хотілося, тим більше, що в торбині лежав великий шмат свіжого сала). Взагалі-то, це було досить загартоване пузо, оскільки побувало воно і в Криму, і в Корсуні, і в Пилявцях і ще багато де. Коли власник цього пуза знімав свиту та виймав шаблю з тим, щоб іти до бою, Україна пишалась ним. Україна пишалась, а ось ті, на кого воно дивилось своїм страшним пупом, лякались. І справа тут не в тому, що це пузо було велике. Ні. Це був зовсім нормальний козацький живіт із невеликим запасом сала про всяк випадок. Справа тут в тому, що якщо б власник цього пуза був африканським негром, то на ньому б по великому колу було розташовано три наколки. Перша, затерта роками сповіщала б про те, що власник напису ненавидить татар, турок та решту бусурман. Друга, трохи новіша, розповіла б про те, що окрім бусурман він ненавидить ще й ляхів. Третя, зовсім свіжа, великими літерами б доповнювала "І москалів". Але на животі нічого такого не було, оскільки належав він козакові. Проте, все що наколов би на собі негр, легко проглядалося в очах козака, які окрім всього іншого висловлювали зараз ще й подив, оскільки самі бачили, як лише близько години тому спільний власник очей та пуза відправив в себе чималий шматочок сала і край хліба. Але ж нічого не поробиш, як пузо хоче, мусиш чогось дати. Він подивився на Миколу та, ніби випадково, стурснув його в бік коліном. Микола підстрибнув і проковтнув травинку. Бабка обурено відлетіла. Іван здивувався: - Тю, ти чого це підвівся? Міг би ще поспати – до хуторів ще далеченько. - Ти ж мене штурхнув! - Та то я випадково, нога затекла трохи. - То стрибнув би з воза й пройшовся, та не заважав би православним спати. - Я ж тобі сказав, випадково, ти чого на мене кинувся, біс в шароварах? - Та ну тебе, - Микола вже почав умощуватися на інший бік, коли відчув нового копняка. - Слухай, стрибай з воза і ставай замість вола, ноги вмить затікати перестануть. - Чуєш, а ти їсти не хочеш? - А що? З сусіднього воза вмить піднявся русявий оселедець: - Що їсти? За п’ять хвилин вози вже стояли біля шляху, воли щипали соковиту степову траву, а невдалечку на розпаленому багатті два чумаки – один сивий дід, другий трохи молодший, варили куліш і тихенько перемовлялись: - Діду! - Що? - Якісь вони їй бо дивні. Якщо б хоч щось сказали, а то набили вози дешевою рибою і вйо на Полтаву. Як думаєш, навіщо? - А тобі що з того? - Та не вони ж її продавати будуть, а ми! Та скільки ж з того можна мати? Мабуть не вистачить щоб вишнями вози засипати! - Ти вже з того своє маєш. - Ну то й що? Могли принаймні солі взяти, з того було б принаймні більше користі! - Ти вже з того маєш! - Та в мене під серцем крутить як побачу що ми даремно волів ганяємо. А ти бачив як вони вдягнені? Мов пани заможні! Щось в світі таке коїться, що аж жити страшно, боюся, чи не буде під Полтавою нового Пушкаря[1]? - Ти своє маєш? Так ото роби що кажуть, бо дуже я дивлюсь ти розумний... А розпочалася ця історія рано весною, коли полковнику Івану Богуну прийшов лист від Юрася Хмельниченка з наказом готувати полк до походу на Галичину та Волинь, який мав розпочатися влітку і в якому мали брати участь окрім правобережних та лівобережних полків ще й якісь там сили москалів. Все що він вимовив коли прочитав листа історія не зберегла. І правильно зробила. Треба тут сказати, що до Юрася ставлення козацької старшини було досить неоднозначне. З одного боку, він був сином самого батька Богдана і це не могло не даватися в знаки. З іншого – йому ще не було двадцяти років і гетьман він був "посаджений" Москвою. Точніше не Москвою, але промосковською старшиною. Хоч як воно там було, але після підписання в вересні минулого року знаменитих московських статтей[2], навіть найвірніші прихильники Юрася почали дивитися на нього якось криво. До того ж, чим кривіше на нього дивилась старшина, тим міцніше підтримувала його Москва, що викликало не тільки підозри, але й відкриту ворожість. В його вчинках чим далі тим чіткіше вимальовувалась промосковська політика, що, взагалі то, було не страшно, оскільки на той час багато хто вже змінив прагнення створення незалежної України на утворення вольного князівства під чиєюсь короною. Страшно було те, що "його" політика вела до того, щоб козацькими руками руйнувати те, що вже понад десять років мурувалося з козацьких трупів та закріплювалося народною кров’ю. Ось тут і з’явилась точка зору що, хоч Виговський й був прихильником Речі Посполитої, але за його гетьманування Русь здобула від ляхів таких привілеїв, які старий Хмель омріював все своє багатостраждальне життя[3]. Та до того ж було здобуто перемогу під Конотопом, над тими ж Москалями, що зараз знову почали лізти на Украйну прикриваючись Юрасиним підписом. Але за гетьманування Виговського ще дуже добре пам’яталися ті кривди, які чинили ляхи українцям. І через цю пам’ять страшина не могла розгледіти більшу біду – Москву. Всі якось одразу забули що батько царя московського клявся не воювати з Річчю Посполитою перед хрестом, якого потім цілував перед боярами та сенаторами сейму. Чи міг пійти син проти хресної клятви батька лише щоб захистити братів по вірі? Олексій Михайлович розпочав війну з ляхами не за віру, а за нові для своєї корони землі. Доречі, про ці славнозвісні статті ніхто Юрасеві і не згадав би, якщо б не один пункт, який підпорядковував київську метрополію Москві. Якщо інші угоди можна було якось ігнорувати – відкрито невиконуючи їх або люб’язно посміхаючись та тримаючи за спиною козацьку дулю, то знищення української православної церкви, за яку йшли на смерть тисячі українців, було провести технічно досить легко. Що і було швиденько зроблено – церкву повністю підпорядкували Москві. Ось тут обурились і найприхильніші до Москви старшини, одначе було запізно: Юрась проводив активну промосковську політику. Непокора означала бунт з пролиттям крові в і без того обезкровленому краї. В даному випадку похід на Галичину та Волинь означав те, що Москва хоче зав’язати кращі сили ляхів у війні з козаками немов за правобережну Україну а тим часом остаточно вибити кращими своїми силами ляхів з Білої Русі (відвойованої від Литви, доречи, козаками), та встановити там свої устрої замість козаччини. Все це вже тоді на стільки погано приховувалось, що було дуже добре видно. І не тільки старшині. Богун прибув на Січ ввечері, коли ті козаки що не пішли на урочища запасати рибу та м’ясо, добре попоївши, розбрідаються хто куди у своїх справах. Більшу половину зараз можна було знайти зараз або на майдані, або за Січчю – на шабаші з горілкою чи величезній галявині з музиками та горілкою, решта приписаних до кошу козаків спали по курінях. Зайшовши до переяславського куріню, перехрестившись та поздоровкавшись з шановним товариством (шановне товариство відповіло хоровим сопінням та всхрапуваннями), він спочатку роздивився обличчя сонних козаків та впевнився що Миколи серед них не було. Потім, оскільки був геть голодний, він сів за стіл та розпочав доїдати те, що лишилось на столі після вечері від величезного осетра, заївши це діло добрячим шматом сала, та кілька разів заливши зверху медом з михайлика. Обтерши вуса та облизавши і сховавши свою ложку, він, взявши зі столу жменю сушених вишень, пішов до Уманського куреня, де відтворив той самий ритуал з точністю до об’єкту пошуку. На цей раз Богун шукав Олексу Михайлика. Вийшовши від уманців вже ситим, він розпалив люльку та спрямував свої чоботи за Січ, де за шабашем грали музики. Звичайно, як він і очікував, Микола знайшовся саме там і в самому центрі кола де витанцьовували гопака. "Боже, бідна Україна, - подумав він раптом, відчуваючи що навіть якщо він зараз зробить простого каблучка, то весь той гарний мед, який він щедро заливав в себе, полізе вгору – якщо таке вилізе із Січі та почне танцювати подібні вихиляси на пристойних сільських вечорницях, то вкраїнським парубкам нічого не лишиться як їхати по дівок до ляхів". Михайлик же знайшовся трохи далі, де, заливаючи гіркими сльозами разпалену люльку, слухав як сліпець із самовідданістю затягував неймовірно гарну нову думу про... Богуна. За дві години вони втрьох сиділи на прохолодному піску узберіжжя. Ніч видалася зоряною. Молодик ледь тільки вилізав із-за старої тополі, в невеличкій затоці плескала риба та гучно кричали жаби. - Ти що, здурів? - Гетьмана скинуть? – Михайлик підвівся та почав шукати кресало. - А якщо воно, сучий син, Україну продає? Чи ти забув як за цю землю товариство голови клало? Може для того пів України по степах лежить щоб тут тепер москалі господарювали? – очі Богуна відзеркалювали світло місяця і тому здавалося що вони світяться. - Він же син Хмеля! - То що, він від того може нас москалям продавати? Кому цей похід зараз потрібний, нам? - Ти там знаєш кому він потрібний! - Богуне, це ж бунт. Україна і так терпить, а ти хочеш ще більшу кров пустити. Тебе ж киями заб’ють лише за те, що брата на брата поведеш! - Я ж кажу – на правобережжі полковники мене підтримують. Там багато ще є тих, хто москалям в вірності не хотів присягати[4]. Він їм всім вже впоперек горла стоїть. Сьогодні матиму розмову з кошовим атаманом. Якщо він слово дасть, то лишиться лише лівобережжя. - Кошовий до Москви схиляється, щоправда його слово Рада змінити може. - Знаю. - І як Раду піднімати будеш? - А ви мені на що? - То тобі багацько горілки доведеться сюди привезти! - Як буде треба, то привезу скільки треба буде. - Гетьманом хочеш бути? - Хочу щоб в Украйни справжній гетьман був а не п’явка. - Ти ж владу не втримаєш! Тебе твої ж полковники скинуть! - Якщо дасть господь перемог, то в мене люди повірять, а як не дасть, то... – Богун запнувся. - Ну, то що? - Та ну вас в сраку, пішов до кошового! – Богун різко підвівся та пійшов до Січі. - Та стій, дурень, стій. Шило в тебе в сраці! Як треба, піду з тобою. - Біс з вами, і я піду. - Тоді на світанку чекайте на майдані. На світанку з куріня старшини вийшли двоє козаків. Перший – сивий запорожець, кошовий отаман війська запорозького низового Сірко, інший – полковник Богун. Вони намагались говорити неголосно, але інтонації видавали суттєву напругу. - Обіцяеш, що лишиться живим? - Обіцяю. - Якщо лишиш живим, не буду поперек дороги ставати, але якщо хоч пальцем зачепиш, першим проти тебе встану[5]. - Що не буду чепати, я вже слово дав, а від тебе мені потрібна допомога а не обіцянки неперешкоджати. То як, допоможеш? Сірко довго дивився в Богунові вічі, ніби хотів видивитися там майбутнє. - Ну добре, куди зараз? – кошовий опустив вічі. - То як, своє слово даєш? - Даю. - На лівобережжя, до полковників. - А якщо Юрко дізнається? - Я під іншим ім’ям поїду, без людей, тільки двох в тебе візьму. Оно – вони вже чекають! Від церкви відділилися дві тіні та поважно поклонились кошовому. Сірко суворо подивився в їх бік: - То вже і стіни на Січі вуха мають? - Та хіба ми щось чули, пане кошовий? Сірко відвернувся та подивився на Богуна: - А як тебе на першій залозі спитають куди їдеш? А тобі зараз треба зі своїм полком на правому березі бути! - Підемо з чумаками, немов охорона, та про всяк випадок під свити кольчуги візьмемо. Дасть Бог – все вийде. - Ну, дай Боже! - Дай Боже! Після отримання від Юрася листа Богун провів чимало безсонних ночей. Повоювавши двадцять три роки[6], відчувши смак крові та смерті, він добре навчився керувати людьми. Жодного разу його людик його не зрадили. Жодного разу не зрадив і він своїх людей. Бувало таке, що їх били. Таким був, наприклад ясний день 1658 року, коли під Полтавою довелося битися із своїми, з запорожцями, яких вів Пушкар, підмовлений боярами. З облоги 40 тисячним військом вони із полковником Сербином вивели менше треті своїх людей. Було і навпаки. Варто згадати хоча б Пилявці. Та що там! Були ж Збараж, Берестечко... от якби тоді не татари... З того часу, коли його обрали в старшину, Богуна ніколи не залишало відчуття єдності із козаками яких він вів до бою. Він відчував відповідальність за кожного з них. Але в останній час він відчував в собі нову силу. Якось не одразу, не в один день, але врешті він зрозумів, що здатен об’єднати та повести людей. Повести на нову війну, але не тільки на нову, але й на іншу. Пам’ятаючи часи початку Хмельниччини він розумів, що спиратися треба не тільки на старшину, але більш за все на селян та простих козаків, які останнім часом втратили своє право обирати собі полковників, старшин та гетьманів. І він знав що зможе принаймні спробувати, але, якщо вдасться спробувати – то вже не зупинитися не зможе. Але як знайти ту тонку рівновагу, щоб не бути перетягнутим в чиїсь "ласкаві" обійми? Душа його розривалась. З одного боку на Украйну поверталось лядське болото, з іншого наступав холодний вир московських перетворювань, які вели до втрати здобутих вольностей та підкорення козацтва. Україна мала знайти між ними свій шлях, свою стежку, щоб не повернутися в болото і не бути захопленою хвилею холодного виру нового закріпачення. 1 – Мається на увазі битва Богуна та Сербина з козаками Пушкаря, який виступав в інтересах Москви. 2 – Мається на увазі падписання у вересні 1659 Юрком Хмельниченком нових статей з Московським царем. 3 – Маються на увазі Гадяцькі статті 4 – Мається на увазі той факт, що після підписання Переяславської угоди російське посольство поїхало по Україні с тим, щоб старшина присягла на вірність цареві. Багато полковників, серед яких був і Богун, відмовилися присягати. 5 – Кошовий отаман Сірко активно сприяв поновленню на гетманстві Юрася Хмельниченка. 6 – Богун брав участь ще у повстанні Павлюка 1637 – 1638 р.р. |
 |
|
